Харківський обласний військовий комісаріат

ХАРКІВСЬКИЙ ГОСПІТАЛЬ–3

(Закінчення)

Під час спілкувань з нашими героями, з якими ми намагалися з’ясувати роль Харківського госпіталю за час бойових дій і його готовність, виявилося ще одне протиріччя.

Існує думка, й навіть серед представників командування закладу, що належно відзначено вклад лише лікарського персоналу. Натомість праця молодшого й особливо середнього оцінена неналежним чином. Тому не залишалося нічого іншого, як з’ясовувати цю проблему. І найоб’єктивніше її могли висвітлити представники саме вказаної ланки медичних службовців.

СЕРЕДНІЙ МЕДПЕРСОНАЛ

Старшій медсестрі нейрохірургічного відділення Наталі Баличевій довелося побувати в зоні АТО на самому початку бойових дій. Найбільше була вражена тим, як місцеві, здавалося б — наші, українці, — настільки вороже ставляться до бійців власної армії.

— Наша колона рухалася вздовж кордонів Харківської, Дніпровської й Донецької областей. Скоро я навчилася розрізняти, де ми знаходимося: на Дніпровщині нас зустрічали з прапорами й транспарантами, допомагали продуктами; на Харківщині також виходили, але ставилися дещо нейтральніше; а ось Донецька область була дуже вороже налаштована — кидали каміння й палиці, вживали нецензурні слова й жести.

Наступне, що вразило, це готовність десантників, до яких Наталя була прикомандирована, їхній спокій і сприйняття того, що це дійсно війна. Тоді медикам довелося доставляти перших поранених до Дніпра й Харкова.

— Я зрозуміла, — говорить Баличева, — що єдиним порятунком буде лише максимальне заглиблення в свою роботу. Тому усвідомлення невідворотності подій прийшло лише в Харкові, коли я повернулася з Донбасу. Зараз розумію, що ми безсердечні. Бо, якщо ми дозволимо пропускати через себе горе й біль усіх поранених, то не зможемо не те, що виконувати свої функції, не зможемо жити. Переживання й співчуття медперсоналу на початковій стадії надання допомоги не принесуть пораненим жодної користі. Лише злагоджені, вивірені, сплановані дії в максимально короткі терміни зможуть врятувати життя, повернути здоров’я, позбавити болю.

А на питання про недооцінку її роботи Наталя Баличева відповіла наступним чином:

— Ієрархія завжди існувала й підлеглі ніколи не будуть отримувати більше за керівників. Тому я не бачу в нашій роботі якихось перегинів. Якщо керівництво дійсно цінує своїх працівників, то навіть щирі слова вдячності важать дуже багато. Значно більше, ніж матеріальні блага й грошові винагороди.

СЕСТРА ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ

Інший представник середньої ланки — старшина Василь Веремеєнко. Так склалося, що у штатному розподілі не врахували того, що на посаді може працювати чоловік, представник сильної статі. Тому сьогодні він є саме сестрою — старшою медичною сестрою клініки урології та гінекології.

Ще в травні 2014-го, разом із групою, виїхав до базового табору в Ізюмі, де займався прийомом поранених. Але стався прикрий випадок: під Слов’янськом проросійськими бойовиками було збито наш вертоліт. Повідомили, що при падінні було видно купол парашута, отже, хтось мав залишитися живий. Може поранений.

— Саме на його пошуки ми й вилетіли. При підльоті до міста пригоди я отримав два кульових поранення — в плече й ногу. Мені надали медичну допомогу в Ізюмі, після чого відправили до нашого госпіталю, де я перебував на лікуванні біля п’яти місяців.

За свою діяльність в екстремальних умовах Василя було нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня. А того збитого пілота, яким виявився Євген Краснокутський, тоді так і не знайшли. Він потрапив до полону, пережив масу пригод і опинився також у Харківському госпіталі, де нарешті зустрівся й певний час знаходився в одній палаті з тодішнім пацієнтом Василем Веремеєнком.

Так що в даному випадку заслуги старшої сестри були оцінені й нагорода знайшла свого героя. Але нас цікавила думка Василя стосовно всіх представників середньої ланки.

— Думаю, що далеко в повній мірі оцінені їхні заслуги, — відповів Веремеєнко, — й не лише тут, у госпіталі, а й на передовій. Не можу стверджувати про всіх, але мені відомий один фельдшер, який і під обстрілами був, і поранених витягував з поля бою. Так, він отримав статус учасника бойових дій. І все. А багатьох із тих, хто працює в госпіталі, взагалі обійшли увагою, оскільки виявилося, що існує розпорядження, згідно якого сподіватися на державну нагороду можуть лише сестри, що прослужили не менше десяти років.

НЕ ЛІКУВАННЯМ ЄДИНИМ

Є в штаті Харківського госпіталю нічим непримітна посада — начальник клубу. Але, як відомо, не місце прикрашає людину, а саме навпаки. Павло Базиль ще в 2011-му звільнився в запас, а через два роки колишній керівник запросив його на посаду психолога медичного центру. З того часу й до сьогодні Павло Іванович займається зв’язками з громадськістю, співпрацює з професійними й самодіяльними акторами та музикантами, а найголовніше — акумулює всю інформацію про діяльність підрозділу. Саме від нього вдалося отримати початкові свідчення й розширити їх шляхом спілкування з іншими героями публікації, яких також порекомендував і представив Базиль.

Він певен того, що не лише ліки, операції й реабілітації повертають хворим повноцінне існування. Ніяк не можна применшувати віру людини, належний догляд, настрій і натхнення. Тому, завдяки начальнику клубу, актори харківських театрів і представники вузівських керівництв знають, що їхній обов’язок підтримати бійців теплим словом, завзятою піснею, проникливим віршом — усім тим, що називають чарівною силою мистецтва.

З ВІРОЮ В ЗАВТРАШНІЙ ДЕНЬ

Нинішній керівник госпіталю Юрій Подолян змінив на цій посаді попереднього в жовтні 2016 року. Як і будь-який командир будь-якого підрозділу він має певні проблеми. Для полковника Подоляна це проблеми транспорту, коштів, роботи мобільного госпіталю. Звичайно вони вирішуються, але не так швидко й не так якісно, як хотілося б.

— Ми маємо розвиватися й розвиваємося, — впевнений керівник. — Не дивлячись на те, що в мене були дуже професійні й заслужені попередники, планую присвятити себе службі на благо Харківського госпіталю й підняти його на більш високий щабель і в наданні лікарської допомоги, і в професійному рівні фахівців, і в розвитку медицини як науки. Сьогодні ми вже можемо собі дозволити займатися розбудовою закладу й покращенням умов для пацієнтів. Що буде завтра — покаже час…

Звичайно, я не зміг поспілкуватися з усіма тими, з ким хотілося б поговорити, хто має безпосереднє відношення до бойових дій на Донбасі, хто володіє інформацією на тему, якій присвячена ця публікація. Хтось із них місяцями не покидає зони АТО, хтось вимушений був чергувати в закиданій боєприпасами Балаклії, а хтось просто виконує свою роботу в операційних, реабілітаційних, перев’язочних і зовсім не має часу, щоб просто посидіти й поспілкуватися.

Тому нам залишається дочекатися сприятливіших часів і завірити читачів у тому, що розповідь про Харківський госпіталь не закінчена й при першій ліпшій нагоді ми обов’язково сюди повернемося…

Олександр КУХАРЕНКО

Яндекс.Метрика