Харківський обласний військовий комісаріат

23. БОЙОВИЙ ОФІЦЕР, або Від СОЛДАТА до ПІДПОЛКОВНИКА-1 (з циклу «НА «НУЛІ»)

Якось на батальйонній кухні другої лінії оборони одна дружина військовослужбовця з витріщеними від гніву очима волала: «Мой муж — баєвой афіцер!..» І тоді мені подумалося, а який він має бути — бойовий офіцер? Згодом, після побаченого на власні очі, почутого від свідків минулих подій і власне від самого героя, я зрозумів, що справжній бойовий офіцер у моєму уявленні саме такий. Такий, як підполковник Солов’ян — заступник командира батальйону 92-ї бригади. Та коли ми говорили з Олександром про його життя й військову службу, він зізнався, що також має уявлення про майбутню публікацію й називатися вона має «Від солдата до підполковника». Я не хотів ігнорувати ні його вкладу в спільну працю, ні творчого бачення, й тому стаття має саме таку подвійну назву. Про що й повідомляю своїх читачів.

Під час бойових дій на луганському напрямку в 2014—2015 роках його почали звати «Сергійовичем». Це той рідкісний випадок, коли батьківське ім’я на фронті стало позивним. На жаль, батька немає майже двадцять років, а саме йому мав би завдячувати Сергійович своєю військовою кар’єрою. Та краще, щоб не порушувати хронології, повернемося до самого початку.

Народився Олександр на Полтавщині, в Котельві, у звичайній сім’ї, де батько працював водієм і будівельником, а мама — в кооперації. Історичні пам’ятки старого козачого поселення — міська гора й церква, Ворскла й криниця — для нього стали ознаками дитинства, котре, як відомо, дуже швидко закінчується.

Дитинство закінчилося строковою службою, яку він проходив у Львові в Національній гвардії. Відслужив, повернувся додому. Ішов 1993 рік — жахливі часи, коли не було роботи, не було коштів на найнеобхідніше й, як результат, не було віри в майбутнє. Майже два роки демобілізований Солов’ян намагався знайти своє місце в житті — спочатку на заводі, потім на будівництві. А коли тяжко захворів батько й потрібні були термінові операції, вибирати було ні з чого й Олександр улітку 1995-го підписав контракт у військовій частині 6-ї дивізії Нацгвардії в Чугуєві.

Згідно з тодішнім законодавством, йому при підписанні присвоїли звання молодшого сержанта й розподілили до артилерійського підрозділу. А коли за рік звільнився командир взводу забезпечення, іншої кандидатури на вакантну посаду, окрім добросовісного й старанного хлопця не було. Його відправили вчитися на прапорщика. А повернувся — відповідав за забезпечення артилеристів усім, починаючи від боєприпасів і закінчуючи нижньою білизною.

— У той час, — говорить Олександр, — я не лише отримав нове звання й був переведений на вищу посаду, а й змінив статус — одружився. Світлана також із Котельви, тому навіть сімейні стосунки в мене пов’язані з місцем дитинства.

Для когось іншого така біографія могла б видатися достатньою й цілком закінченою. Але не для Солов’яна! Для нього військове життя й кар’єра лише починалися. Екстерном за вісім місяців скінчив курси й став офіцером.

А до звання мала бути й відповідна посада. І вона не примусила довго себе чекати — командир взводу артилерійської батареї. Але, якщо курси передбачали дати офіцерські навички, то артилерійській справі там взагалі не навчали. Цю спеціальність довелося здобувати вже в підрозділі — на практиці та на власних помилках. Так улюбленою зброєю для Олександра став міномет — його він освоїв, що називається, вздовж і впоперек.

— Працюючи з молодим поповненням, — згадує командир ті часи, — я завжди наголошував, що слід навчитися не лише використовувати зброю, а бути готовим вбивати супротивника, інакше він уб’є тебе. Так от тоді викликав мене заступник командира бригади з особового складу й зробив зауваження, що цього говорити не варто, оскільки найближчі 20 років війни у нас не буде. І таку позицію на той час відстоювала переважна більшість старшого офіцерського складу.

На очах Солов’яна відбувалося становлення, трансформація й руйнування армії. 2000 року указом президента Національну гвардію було ліквідно, а підрозділи в усій країні підпорядковано Міністерству оборони. На Чугуївщині з дивізії, котра тут базувалася, утворилася бригада — 92-а окрема механізована.

— Спочатку говорили, що в нас попереду грандіозні плани: армія буде краща, житимемо заможніше. Але насправді з кожним роком ставало все гірше й гірше. З дивізії зробили бригаду, де нараховувалося до 3 тисяч військовослужбовців. А коли починалися бойові дії, в ній було не більше 800 чоловік. Доскорочувалися до того, що на солдатських посадах знаходилися капітани й майори. Нас уже почали готували до того, що підрозділ взагалі має бути ліквідований. Так би воно й трапилося, якби не 2014-й.

4 березня всіх підняли по тривозі, видали боєприпаси. Для тих, хто вважав, що не буде воювати, це стало справжнім шоком. А за 10 днів бригада висунулися на кордон Харківської області з Російською Федерацією. Так починався для підрозділу перший етап збройного протистояння. Він характеризувався повною незрозумілістю і, як наслідок, відчуттям страху.

— У той час, як біля 20 % офіцерів вголос говорили про те, що ця війна нам не потрібна, що це все влаштував уряд, який прийшов до влади; в той час, як багато старших командирів намагалися звільнитися зі своїх посад, зверталися навіть до психіатричних лікарень, щоб отримати довідку й комісуватися; прості хлопці — строковики й контрактники — протягом кількох діб сиділи за важелями танків і жоден не сказав, що не хочу їхати чи не хочу воювати…

Олександр КУХАРЕНКО

(Закінчення буде)

Яндекс.Метрика