Харківський обласний військовий комісаріат

22. ЧИМ МИ ГІРШІ? (з циклу «НА «НУЛІ»)

Шлях до Збройних сил України для Ігоря Полякова почався в 2013 році з Революції Гідності. Хоча в той час на київський Майдан він не потрапив — була зламана нога, але закрити йому шлях на Майдан харківський не могла навіть така прикрість. Не довелося пройти й, так званий, «коридор ганьби», який 1 березня 2014-го влаштували сепаратисти українським патріотам.

— Тоді ми дійсно ризикували собою, — розповідає лейтенант Поляков, заступник командира роти танкового батальйону. — Патріотичні погляди звели мене з представниками Самооборони, де було багато відчайдушних хлопців. Пам’ятаю, кинули в нас блок піротехніки й одна ракета потрапила мені в ногу. Усі полякалися, питають, як ти? Нормально, відповідаю й показую гіпс. А біля адміністрації, мене знесли ще на сходах. Побитого відвезли до лікарні, але, побоюючись розправи, я мав залишити її й лікуватися вдома…

Та, мабуть, неправильно починати нашу розповідь саме з цього періоду життя. Слід було б повернутися в часі на кілька років назад і вказати, що Ігор отримав фах політолога в Харківському університеті. А присягу приймав 2009-го на кафедрі підготовки офіцерів запасу Університету повітряних сил. Потім навчався в аспірантурі, працював журналістом, був помічником народного депутата.

Своїми правими поглядами він має завдячувати періоду навчання в Польщі й відвідинам сусідніх з нею країн. Хлопець був здивований тим, як поляки чи чехи пишаються своєю державою, власною історією, й подумав: а чим же ми гірші? Виникло гостре бажання змінити власну країну, щоб і нам можна було чимось пишатися. А тут — такі події!..

Тому й не міг сидіти, склавши руки, бо коли ще таке випаде на його долю? Брав участь у громадському русі, охороняв мітинги патріотів, старався завадити будь-яким провокаціям. Проросійський демарш у Харкові не вдався, люди дещо заспокоїлися й діяльність пішла на спад. А у вересні 2014 року народився син, що змусило на певний час взагалі випасти з процесу. Але ненадовго…

Коли бойові дії на Донбасі відновилися й на черзі було Дебальцеве, Ігор отримав підготовку парамедика в «Правому секторі». Одна за одною проходили хвилі мобілізації та всі повз нього. Було вжито кілька спроб потрапити до армії. Ходив до військкомату, його щоразу радо зустрічали, готові були взяти… Але, дізнавшись, що Ігор офіцер та ще й із морально-психологічного забезпечення, відмовляли. Так тривало аж до зими 2016 року, тоді чергова спроба все ж увінчалася успіхом і він опинився в 92-й бригаді.

— Вакантною виявилася посада лише в танковій роті — заступник командира з МПЗ. З того часу я — повноцінний танкіст. Хоча спочатку довелося займатися паперами, дисциплінарними розслідуваннями. Це тривало, аж поки виїхали на навчання. Там довелося наковтатися пилюки, але й спробувати себе в якості навідника, оскільки вважав, що не можна бути повноцінним командиром, не володіючи відмінно бойовим фахом. Сподобалося…

Справжня служба для нього почалася з донецького напрямку в жовтні 2016 року під час входження до визначеного сектора. Тоді лейтенант Поляков виконував обов’язки командира роти. А бойовим хрещенням стали стрільби з закритих вогневих позицій. Він достатньо швидко розібрався в комп’ютерних програмах, навчився робити розрахунки наведення на ціль, корегувати вогонь. А оскільки в екіпажі на той час був некомплект, довелося стати ще й командиром танка. Працювали вони тоді під Мар’їнкою в районі кінної ферми. Відстрілялися відмінно: влучили в ціль, при цьому не були виявлені ворогом і ніякої відповіді не отримали.

Запам’ятався ще один виїзд, зимовий і також успішний. Але опісля з соцмереж дізналися, що сепаратисти їх знищили, при цьому всю роту. Достатньо повеселилися з такої інформації, бо втрат у підрозділі не було жодних…

— Після виведення бригади з зони бойових дій, — ділиться своїми враженнями Ігор, — я був нагороджений нагрудним знаком Міністра оборони «За взірцеву службу». З цього приводу жартую, що нагородили за поїдання тушонки й перекладання паперів. На жаль, сьогодні саме на паперову роботу доводиться витрачати найбільше часу. Бували періоди, коли роту бачив лише вранці, а весь день займався складанням рапортів, службових розслідувань, обробкою пояснювальних записок. Стосовно такого виду діяльності існує ще один жарт, що ми будуємо УПА — українську паперову армію…

Танковий батальйон у нього асоціюється з пилюкою на навчаннях і грязюкою під час бойових виїздів. Не вірте, говорить, що танки бруду не бояться, — то неправда. Навіть під час обстрілу він найбільше переживав не за поранення чи каліцтво, а уявляв, що може пролитися масло з каністри йому за комір. І від цього було дуже й дуже неприємно…

У планах Ігоря — продовжувати службу, бо до завершення контракту ще три з половиною роки. За весь цей час жодного разу не пожалкував, що пішов служити. Не довелося розчаровуватися й у нашій армії, оскільки не мав на цей рахунок жодних ілюзій. Єдине, що зараз пригнічує, це кількість паперів, які збільшуються з місяця в місяць. Тому з такою радістю він біжить до парку, щоб посидіти в танку, покрутити гайки, поспілкуватися з підлеглими.

А взагалі, дуже хочеться змінити рід діяльності. Приміром, замість паперів зайнятися новітньою технікою, тими ж безпілотниками, що зараз використовуються для більш точного наведення на ціль чи корегування вогню.

— Вдома в мене також все добре, — говорить Ігор Поляков. — Дружина Катя підтримувала мене весь час нашого спільного життя. Продовжує підтримувати зараз. Сину Владиславу виповнилося три роки. Він уже відрізняє танк від машин самохідної артилерії. Правда, батьки дуже хвилюються. Тому, для них, я лише перекладаю папери. Будь-яка інша інформація — максимально обмежена…

Ось така розповідь про нашого героя, починаючи від громадського активіста до військовослужбовця — танкіста й офіцера. А наскільки вона вийшла вдала — тут, як завжди, судити лише читачам.

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика