Харківський обласний військовий комісаріат

18. БИЛИЦІ, РОЗКАЗАНІ ПРАПОРЩИКОМ ЧУБОМ СЕРГІЄМ-1 (із циклу «НА «НУЛІ»)

185 років назад весь світ був приголомшений появою гоголівських «Вечорів» — зразком принципово нової літератури. Збірка мала ще й підзаголовок «Повісті, видані пасічником Рудим Паньком», з яким повністю перекликається назва цієї публікації. Можливо, й наш твір стане новітнім словом в історії вітчизняної журналістики…

Насправді Сергій Олексійович Чуб є старшим прапорщиком і знаходиться на офіцерській посаді командира взводу. З цього приводу він говорить: «Нас поважають за те, що мислимо неординарно». Ну, а якщо й далі проводити використану на початку аналогію, слід сказати, що вечорами я дійсно відчував себе маститим літератором, коли сідав напроти оповідача й слухав неймовірні оповідання з історії дворічної давнини. Тому цілком виправданим буде й нам використати підзаголовок на кшталт гоголівському — «Вечори в степу, поблизу Донецька». Але, здається, я на себе перебираю ту увагу, яка цілком має належати нашому герою. То ж йому слово…

— Протягом десяти років я служив на Кавказі в прикордонних військах. В першу чеченську війну воював у Грозному. Зараз досить популярно мати військове минуле, особливо, якщо в цьому минулому ти протистояв російській агресії. Для мене така популярність є несуттєвою, тому скажу, що воював, але воював на боці російської армії. У 1999 році звільнився та з сім’єю повернувся до Дніпра. Багато працював, освоїв фах електромеханіка, не гребував роботою вантажника…

Зі своєю дружиною я познайомився ще під час служби, коли чеченці взяли заручників, а нам довелося їх звільняти й супроводжувати. Там познайомилися, а згодом побралися. Понад п’ятнадцять років прожили разом. А напередодні подій в Україні дружина з донькою поїхала до Ставрополя, де мешкає її мати. Коли ж почався майдан, навідріз відмовилася повертатися додому й залишилася там.

Улітку 2015 року я повернувся з Казахстану, де працював на будівництві заводу. Іду своєю вулицею, бачу стоїть червоний мікроавтобус, а в ньому військові. Запитали, де живу? Відповів. Вони виписують повістку й вручають мені.

Медичну комісію пройшов за 15 хвилин, а через день уже їхав потягом до навчального підрозділу в місто Старичі на Львівщині. Так трапилося, що з Дніпра нас там було вісім чоловік і ми всі хотіли потрапити до однієї бойової частини. Це можна було здійснити лише в 92-й бригаді. Так потрапили до Башкирівки, а звідти — на Луганськ. Буквально за тиждень опинилися в селі Лобачеве — місці дислокації на самій лінії розмежування.

Села Жовте й Лобачеве, що під Щастям, являють собою ледь не єдиний населений пункт. А розділяє їх Сіверський Донець, який у цьому місці досягає більше п’ятдесяти метрів шириною. Це саме відстань від наших позицій до сепаратиських. Вони в Жовтому, ми — в Лобачевому, а між нами — річка. Проти нас, це вже пізніше стало відомо, стояла, так звана, народна міліція з Луганська. А потім стояли чеченці, інгуші, осетини й калінінградські козачки.

У перший день ми з бійцями вийшли на переправу. Зняв я з себе й поклав на землю броник і автомат. Мої бійці дивуються. Нічого, кажу, якщо серед них є хоч один військовий, то зробить те саме. І дійсно, з того боку до річки йдуть троє, знімають з себе зброю, екіпірування. Мені не треба було нічого придумувати, тому сказав, як було:

— Я — прапор з Дніпропетровська, зі мною дніпропетровський взвод. Я хочу, щоб усі хлопці повернулися додому. У тебе є діти? — запитую свого візаві з того берега.

— Так, — відповідає, — двоє.

— А в мене, кажу, троє. Ти третього хочеш? Якщо хочеш, не слід стріляти в моїх людей. Бо твої діти або будуть називати татом когось іншого, або тобі просто нічим буде робити третю дитину…

Так посміялися й розійшлися…

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика