Харківський обласний військовий комісаріат

17. ДОЛЮ ПРОТИСТОЯННЯ ВИРІШИТЬ РЕАКТИВНА ЗБРОЯ! (з циклу «НА «НУЛІ»)

Відмінність реактивної артилерії від інших її підвидів полягає в дальності враження цілей і маневреності. А ще у швидкості стрільби: пакет боєзаряду з сорока снарядів установка випускає всього за двадцять секунд.

Усе це розповідав мені Володимир Коваль, командир реактивно-артилерійської батареї. Про систему залпового вогню, яку ще називають «градом», йому відомо практично все, оскільки присвятив її вивченню й обслуговуванню три роки життя. А коли я запитав, що пов’язало його з цим видом озброєння, він посміхнувся й сказав:

— Усе починалося так… — і лише однією фразою створив необхідну інтригу, яка примусила уважно слухати подальшу розповідь. — Мешкав на Полтавщині в місті Кременчук, отримав вищу освіту за фахом «інженер автомобільного господарства». Одружився, з’явилися діти. А на початку літа 2014-го добровільно пішов до військкомату й написав заяву. Чекав кілька місяців, зателефонували лише в серпні. Тоді дружині сказав, що мене призивають. Думаю, вона добре розуміла, що це не так: ніякої військової освіти я не мав і навіть не служив строкову службу. Але, усвідомлюючи, що я роблю й для чого, вона вирішила не акцентувати на цьому увагу. У серпні вже був у 92-й. Тоді нас, 17 чоловік із Кременчука, привезли до Башкирівки. На жаль, кілька хлопців із тієї нашої групи назавжди залишилися під Щастям…

Коли новобранці потрапили на Донбас, всього за тиждень вже мали відбивати напад диверсійної групи, а за два — отримали першу втрату. Від побаченого у Володимира підкошувалися ноги, хоча сам не зазнав жодного пошкодження — в тому бою йому кулею лише пошкрябало каску. Щоб уціліти, жили в посадках, окопувалися. Так поступово відбувалося бойове хрещення.

Досить швидко боєць Коваль зрозумів, що автомат — це не та зброя, якою можна щось вирішувати в сучасному протистоянні. І його уподобання все більше й більше схилялися до артилерії, особливо реактивної. Починав солдатом, заряджаючим. Служив добре, до обов’язків ставився відповідально, брав участь у бойових діях і скоро був призначений командиром машини. Потім запропонували пройти тримісячні офіцерські курси, повернувшись з яких призначили командиром батареї. Зараз жартує, що запущена установка «від солдата до маршала» й кілька перших кроків уже зроблено.

Коли на луганському напрямку застосовувалася важка артилерія, Володимир брав участь у всіх виїздах. Але після, так званих, мінських домовленостей задача реактивників максимально звузилася. Вони змушені були відвести техніку на десятки кілометрів від лінії розмежування, то ж тепер, у разі прориву ворога на будь-якому напрямку, мають швидко виїхати, дістатися позицій і бойовим вогнем підтримати свою піхоту. Щоб подолати цю відстань, їм потрібно витратити мінімум 40—45 хвилин. Зрозуміло, що «гради» використовуються для знешкодження масивних цілей. То ж ніхто не буде намагатися так знищувати пару мінометів чи одиночний танк, для цього існують інші види зброї.

— Моя тактика відома лише мені, — говорить Володимир. — Про неї далеко не завжди має знати навіть безпосередній командир. Поясню: є ціль, є задача її вразити, а як я буду це робити — моя особиста прерогатива. Звичайно, що відповідальність за виконання чи невиконання бойового завдання, в першу чергу, несу я.

Розповів мені командир батареї про таке поняття як «синдром війни». Якщо раніше, в статусі новобранців, при кожному вибухові хлопці падали на землю й закривали голову руками, то з часом до всього звикли й майже не реагують на такий подразник. Коли він вперше зі Щастя приїхав додому, то в тиші не міг спати. Доводилося вмикати телевізор і лише після цього приходив сон.

Дома на сина, чоловіка, батька чекають мама, дружина Наталя й двоє синів — одинадцятирічний Влад і Андрій, котрому виповнилося п’ять років. А ось сестра Зореслава також служить і також у 92-й бригаді.

Коли Володимир перебуває вдома й спілкується з друзями чи домашніми, тема війни знаходиться під жорсткою й категоричною забороною. Так він вирішив раз і назавжди. Не може зрозуміти, коли люди хваляться своїми бойовими подвигами. Він бачив війну зблизька й добре знає, що це скоріше боляче, ніж приємно. Війна — то страшне явище й страшне, перш за все, невідомістю, звідки може з’явитися небезпека й що на тебе чекає завтра?

— Я тут не за нагородами, — зізнається Володимир Коваль — і, тим більше, не за грошима. У мене є борг перед тими, хто загинув. Тому, поки війна не закінчиться, це — моє місце.

Батарея, якою командує молодший лейтенант, а це кілька десятків чоловік за штатним розкладом, є однією сім’єю, цілісним колективом. Старший навідник батареї Станіслав Чіп, до речі, один із тих 17-ти полтавських контрактників, відзивається про земляка й побратима лише позитивно та стверджує, що кар’єрний ріст, офіцерські звання й посада ніяк не позначилися на їхніх дружніх відносинах:

— Володя — дуже порядна людина. При цьому полюбляє, щоб його підрозділ завжди був кращим. А це накладає на нас певні зобов’язання. На початку служби в нього все, пов’язане з успішними стрільбами, виходило краще. Так кому й бути командиром, як не успішному в своїй справі фахівцеві?..

Думаю, читач уже здогадався, що розмова відбувалася на Донбасі, ще до того, як бригаду було виведено з зони АТО. Для Володимира, як для його батареї, як і для всієї бригади, скінчився ще один етап цієї неоголошеної війни, який можна назвати — протистоянням на донецькому напрямку.

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика