Харківський обласний військовий комісаріат

16. ВЛАСНА БОРОТЬБА (з циклу «НА «НУЛІ»)

Скільки мешкав Юрій у Краматорську й навіть уявити собі не міг, що тут колись може трапитися те, що відбулося навесні 2014-го. Тоді війна в його життя ввійшла раптово й надовго. Слід було щось робити, до чогось вдаватися, якось діяти оскільки великі сили ворог задіяв на знищення міста, знищення Донбасу, а може й усієї України.

Окуповане місто щодня демонструвало принади цієї самої окупації для бандитів і відморозків із патологічними серататиськими схильностями. А тут ще з’явилися якісь невідомі, котрі відразу почали вести себе як господарі. За один лише вислів «Слава Україні!» могли кинути до ями й тримати там двадцять і більше днів. Саме тоді виявилось, що й він, простий громадянин, може принести користь державі.

У його місті українськими службами було організовано групу, яка встановлювала й доповідала про місцезнаходження супротивника, його чисельність, шляхи, якими пересувається й на чому. До цієї групи потрапив і Юрій.

Улітку 2014 року ними було виявлено, що в гуртожитку міського училища базуються чеченці й інгуші загальною кількістю біля 1600 чоловік. Більш того, власну квартиру він надавав посильним, деякі навіть могли залишатися там на ніч. Це була його боротьба за Україну й проти її ворогів.

Діяльність в окупованому місті, згодом продемонструвала, наскільки задіяні в таких умовах активісти, виявилися незатребуваними, після того, як місто звільнили. Жити життям, яке було до окупації, Юрій уже не міг. Йому конче треба було діяти, відчувати себе корисним. Та й загроза для України нікуди не поділася, просто пересунулася на якусь сотню кілометрів на Схід.

Іншого шляху, як податися до військкомату, він не бачив. Уже тоді відчував, що саме на фронті його участь була потрібна більше, ніж деінде в іншому місці. Не дивлячись на зміни, що відбувалися в місті після звільнення, на ключових посадах залишалися вороже налаштовані покидьки. Військкомат не був виключенням і воєнкоми активно ігнорували оголошені призови й хвилі мобілізації. Так тривало до того часу, поки вони не були звільнили й замінені іншими. Лише після цього Юрія таки призвали й він зміг підписати контракт із Збройними силами. Власними зусиллями дістався до Харкова, зібрав, дякуючи волонтерам, усі необхідні папери та потрапив до бойового підрозділу — 92-ї бригади.

Там не примушували чогось чекати, тому практично зразу ж опинився під Станицею Луганською, де тримав оборону один із підрозділів бригади.

— Що найбільше запам’яталося з тих часів? — Юрій замислюється. — Постійні обстріли. А ще, як навіть у такій ситуації знаходили собі заняття для душі. Пам’ятаю, як на відвалах окопу навесні посадили картоплю, редиску, цибулю, часник. Такий імпровізований город. Цибулю й редиску ми використали, а те, що не встигло дозріти, залишили бійцям, що змінили нас під Станицею.

92-а бригада понад усе піклувалася долею місцевого населення. Це визнали навіть міжнародні організації, зокрема та ж ОБСЄ. Але найбільше здивували й порадували Юрія військовослужбовці. Особливо третьої хвилі мобілізації. Це безвідмовні бійці й патріоти, не залежно від того, хто й з якого регіону призивався.

— Жоден не скиглив, не відмовлявся, не намагався відкосити. З того призиву в нашому дивізіоні дехто залишився, хоча й небагато. Можу відзначити Олександра Конюшенка, старшину батареї, який раніше був заряджаючим. Пам’ятаю таку подію: група висунулася на завдання, виконала його й, лише коли повернулася, Олександр усвідомив, що в нього зламана кисть руки.

Зараз гаубично-самохідному дивізіону, де служить Юрій, належить пункт спостереження під назвою «очі», котрий знаходиться в безпосередньому наближенні до лінії розмежування. На цьому пункті бійці батареї щодобово несуть службу й постійно ведуть спостереження. Вночі, окрім того, що добре видно будь-які спалахи, ще й значно краще чути. Тому задача на посту не лише дивитися, а й слухати все, що долинає з того боку. Усе це фіксується й інформація передається до командного пункту.

— Я вважаю, — говорить Юрій, — що зараз треба визначитися: або починати звільняти окуповані території, або обтягнути це непорозуміння, назване республіками, колючою проволокою й нікого не впускати туди й не випускати звідти. Те ж, що відбувається сьогодні, це найгірше, що взагалі можна було придумати…

Вдома на Юрія чекають дружина й донька. Про свій тодішній намір щодо підписання контракту він розповів лише своїй дорослій доньці. Дружина не знала до того часу, аж поки слід було від’їжджати. Боявся її реакції, тому й був неабияк здивований, наскільки спокійно вона все сприйняла.

Зараз усі побратими, їдучи до Башкирівки чи повертаючись звідти, добре знають, що десь на середині шляху, в місті Краматорську, на них чекають і їм завжди раді. Нагодують смачним обідом, пригостять кавою чи чаєм. Це гостинна домівка побратима Юрія, командира взводу управління з 92-ї бригади.

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика