Харківський обласний військовий комісаріат

15. ПРО ВІЙНУ ВІД ІВАНА (з циклу «НА «НУЛІ»)

Реактивна артилерія якісно відрізняється від інших артилерійських видів за рахунок дальності, багатозарядності й, як результат, залпової стрільби. Про це мені розповів командир батареї Іван Пахомов.

— Стосовно життєвих подій, — жартує Іван, — у мене, як у тому анекдоті: є, що згадати, нічого дітям розповісти. На що я парирував, що на правах дорослого залюбки послухаю історію його армійського життя.

З серпня 2014 року сержант Пахомов пов’язав його з 92-ю ОМБр, з артилерією й «градами». Призваний за третьою хвилею мобілізації, він переконаний, що саме так держава й армія повідомили його, що вони конче потребують участі Пахомова у війні на Сході.

У сумському військкоматі Івану на вибір запропонували Чугуїв або «Десну». А оскільки в Чугуєві він свого часу проходив строкову службу, то вибрав 92-у. Порівнюючи ту службу з теперішньою, він говорить, що відмінність між ними дуже суттєва й її визначають саме воєнні дії, в яких слід брати активну участь і захищати Батьківщину.

Уперше відчув, що таке війна, коли в придорожній лісосмузі підрозділ, ще абсолютно не укріплений, кілька разів зіткнувся з ворожими диверсійними групами.

— Розповідати про війну немає ніякого сенсу, тому що поки не відчуєш її на власній шкурі, зрозуміти це явище неможливо. Дуже відрізняються почуття й емоції, коли, приміром, стріляєш ти, чи коли стріляють в тебе. У 14-му більше стріляв я, зараз стріляють по мені.

На його долю справжньої війни дісталося лише місяць, тоді щодня доводилося виїжджати й стріляти. Добре запам’ятав день, коли висунулися в розвідку й їх на позиції, що називається, зрівняли з землею. Це було дуже неприємне відчуття, коли два десятки снарядів лягають біля тебе. А ще гірше в таких випадках, коли не дозволяють відповідно реагувати на агресію ворога.

— Залишаються в пам’яті, — ділиться враженнями Іван, — здавалося б, незначні події. Приміром під Щастям, поруч з лінією розмежування, йому вдалося застрелити зайця. Але після цього сепари відкрили такий шалений вогонь, що забрати впольоване годі було й думати. Довелося вночі знову вибиратися по зайця на те саме місце — м’яса ж хочеться! А заєць дійсно був дуже смачний, тим більше, що приготували його в сметані…

А потім взагалі почалися домовленості й протистояння перетекло в уповільнену фазу, де артилеристам, а тим більше реактивникам, взагалі робити нічого. Доводилося лише спостерігати за тим, як вільно себе почувають сепаратисти, як обстрілюють наші позиції, як гинуть побратими. З того часу й до сьогоднішнього дня спостерігаємо й дотримуємося перемир’я!

За рік, після закінчення терміну мобілізації, Іван Пахомов, залишився в підрозділі ще на півроку й лише після цього терміну уклав контракт до закінчення особливого періоду. На Сумщині на нього чекають мама, дружина Лариса й донька Марина. Донька у відсутність тата скінчила школу, отримала паспорт. І хоча Іван розтягує свою щорічну відпустку на три-чотири рази, щоб частіше побути з сім’єю, в результаті цього часу виявляється дуже недостатньо, як для нього, так і для членів сім’ї.

— До служби, — говорить він, — чим я тільки не займався. Був приватним підприємцем і найманим працівником, працював як безвиїзно, так і з постійними відрядженнями. Здобуті керівні навички знадобилися зараз, коли в моєму підпорядкуванні знаходиться біля двох десятків військовослужбовців.

Відмінність між луганським і донецьким напрямками Іван вбачає в значно більшій активності ворога на останньому. Він працює артилерією, використовує снайперів, добре проінформований стосовно розміщення наших укріплень. І постійно обстрілює. Так що спокійно в такій ситуації почуватися неможливо. А це створює напругу й, як результат, дуже виснажує.

— Сьогодні, — розповідає, — згідно з домовленостями, артилерія відведена від лінії розмежування на десятки кілометрів. Але при першій необхідності ми повинні виїхати й реактивним вогнем знищити супротивника. Як це робити, мені добре відомо.

Там, на передовій, Івана дратувало, що отримані й надані розвідувальні дані про місце знаходження супротивника та його техніки ніяк не використовувалися із-за повної бездіяльності. Подумав, що в тилу, за кілька десятків кілометрів від передової буде простіше. Виявилося, що ні… Зараз його більше за все дратують люди, які прийшли на службу, незрозуміло для чого.

Іван Іванович не прагне бути героєм. Каже, що звучить це дуже гарно, але й тільки. Тому з нагород має лише чотири нагрудних знаки та й ті вручені волонтерами. На його тверде переконання ці значки ніяким чином не визначають ні твою участь у бойових діях, ні заслуги в цій дещо дивній війні, ні рівень патріотизму.

Пахомов багато чого бачив в житті й у тому, що бойові дії найближчим часом завершаться, дуже й дуже сумнівається. Скоріше, вважає, ми маємо справу з надто затяжним конфліктом, який буде тривати ще довгі роки. А це означає, що в ньому й таких, як він, весь цей час буде потреба.

— Хоча я можу погодитися ще на рік-два, не більше. Хочеться додому, до сім’ї, хочеться мирного життя. Вважаю, що там для нас також є достатньо справ, оскільки в країні відбуваються далеко не ті процеси, які потрібні людям. Я не можу змиритися з тим, що мама не спроможна сплатити комунальні послуги, дружина — придбати речі першої необхідності. Щоб донька з вищою освітою, яку, сподіваюся, вона отримає, не торгувала на базарі. Щоб і я, відслуживши, не став ворогом, не був засуджений за те, що зараз, як можу, намагаюся захищати свою країну…

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика