Харківський обласний військовий комісаріат

14. ДВА ГРУЗИНИ Й СОБАКА (з циклу «НА «НУЛІ»)

Говорячи про патріотизм українців, ми розуміємо під ним цілком природні речі на кшталт любові до Батьківщини, національної ідентифікації, самопожертви. При цьому розуміємо, що подібні почуття властиві далеко не кожному мешканцеві України. Тоді виникає питання, а що рухає іноземними представниками, громадянами інших країн, які сьогодні пліч-о-пліч з патріотами боронять нашу Вітчизну від сепаратистів-україноненависників?

Два офіцери Грузинської армії — підполковник Георгій Саралідзе й капітан Мамука Мірвелашвілі — служать рядовими (!) стрілками в батальйоні 92-ї бригади. Георгій, що більш відомий серед побратимів за позивним «Гюрза», скінчив розвідувально-диверсійний факультет військової академії в Грузії та факультет жандармерії й контррозвідки турецької військової академії. Є ще й третя освіта — юридична. Усі вони міжнародні, але жодна з них для українського законодавства ніякого значення не має. Саме так, як і офіцерський статус військовослужбовців Грузинської армії. Але це ніяким чином не засмучує бійців, оскільки навіть в цьому становищі вони знаходять можливість для реалізації своїх умінь і навичок, отриманих на фронтах Абхазії й Південної Осетії. І їм добре відомо, що являє собою так званий «руській мір», який за сутністю своєю є звичайним російським фашизмом.

— У 1992 році, коли мені було всього чотирнадцять, — говорить Георгій, — загинув мій батько — полковник Анзор Саралідзе. Загинув як герой, на моїх очах. А поруч з нами тоді воював батальйон УНА-УНСО під назвою «Арго». Ці люди для моєї Вітчизни зробили дуже багато. І сьогодні ми тут, щоб повернути борг Україні. Я сподіваюся, що рано чи пізно, зараз або потім, але мій досвід знадобиться Українській державі й її Збройним силам.

— Свавілля, яке свого часу Росія здійснювала в Абхазії, — підтримує свого побратима Мамука, — сьогодні запроваджує проти України. Навіть ті ж заборони, на зразок не відкривати вогонь у відповідь, повторюються з надзвичайною схожістю. Чому я повинен лише спостерігати, як якісь недоумки в мене стріляють? Ми повинні відповідати адекватно!

Обидва грузинські офіцери переконані, те що забрали зі зброєю, ніколи мирно не повернуть. Тому зараз у ситуації, що склалася, слід або атакувати, або погодитися з тим, що маємо. Гірше за все — невизначеність. Із самого початку ми дали слабину й тепер хлопці за це платять своєю кров’ю.

З Україною грузинських легіонерів пов’язують сім’ї: в того й іншого дружини — українки. Після звільнення в запас Мамука приїхав сюди й ось уже 12 років мешкає на нашій землі. З дружиною Світланою вони виховують четверо дітей. Старший — 21-річний Казимир, служить, як і батько, в 92-ій. Сім’я Георгія — це дружина Оксана, з якою він одружився два роки тому, після свого четвертого поранення, отриманого в Широкіному.

Сьогодні обидва військовослужбовці мріють про створення підрозділу, що займався б розвідувально-диверсійною діяльністю на найвищому професійному рівні. І не лише мріють, а роблять усе для того, щоб у найближчому майбутньому такий проект став реальністю. Шеврон створеної ними групи розвідників «Тайпан» містить латинське прислів’я, яке можна перекласти наступним чином: «Не буває непереможних, але є ті, хто не відступає». Воно дуже точно визначає, яких людей найближчим часом потребуватиме ця група й якими якостями вони повинні володіти.

Наша розповідь була б неповною, якби ми не згадали про ще одного персонажа. Його малесеньким собачам привезли на передову волонтери, а тут назвали — Лома, що в перекладі з грузинської означає «левеня». Приналежність третього члена колективу до породи кавказьких вівчарок дало всі підстави вважати його також грузином. Тепер Лома є другом усього взводу й повноцінним членом колективу. Єдиний недолік — не поставлений у підрозділі на забезпечення. Але ніяк не потерпає від цього, оскільки хлібосольні кавказці не дозволять нікому голодувати. Не говорячи вже про свого найближчого земляка.

Ось так і живуть на передовій два грузини й собака, а з ними весь взвод, що боронить нашу країну від вторгнення «руського міра», який за сутністю своєю є російським фашизмом і несе війну, смерть і сльози.

P. S. На жаль, у цього журналістського матеріалу є продовження. Пишу «на жаль», тому що 31 жовтня минулого року віце-полковник Грузинської армії Георгій Саралідзе загинув біля Донецького аеропорту. Група потрапила у ворожу засідку, зав’язався бій… Довідатися більш детально про останні хвилини Георгія не вдалося, номер телефону його кращого друга Мамуки в мене не зберігся. Був лише Гюрзи. Сподівався, може відповість хтось із побратимів. Ні… Виклики йшли… Відповіді не було…

Тоді я написав на сторінці 92-ї бригади: «Познайомилися ми з Георгієм на початку липня. Я приїхав на опорний пункт, щоб підготувати статтю про двох унікальних грузинів — підполковника й капітана грузинської армії, котрі служать в бригаді рядовими стрілками… Його більш за все бентежили бездіяльність і незатребуваність. Хотів свої навички застосувати в розвідці й шукав підрозділ, який би надав таку можливість. Пригощав грузинською стравою, приготованою за рецептом бабусі. Казав, вона в нього була чи то князівною чи ще якось. Одним словом, блакитної крові…

Вдруге довелося спілкуватися в телефонному режимі, коли стаття готувалася до друку. Відповів на кілька моїх питань і повідомив, що загинув «Окунь» — юний хлопчина з розвідки. На териконі його застрелив снайпер…

За місяць до загибелі — третя зустріч, цілком випадкова в штабі бригади. Розповідав, що переходять до іншого підрозділу й будуть займатися саме розвідкою. Був щасливий…

Інформацію про загибель Георгія я отримав також випадково і з запізненням. Вибач, побратиме… Прийміть щирі співчуття, Мамуко й Оксано — друг і дружина. І також вибачте…

Пухом земля тобі, Георгій Саралідзе… Гіоргі… Гюрза… Український патріоте й герою…»

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика