Харківський обласний військовий комісаріат

13. ДЕНЬ НА ОПОРНІМ ПУНКТІ (з циклу «НА «НУЛІ»)

Це була непогана ідея — провести день чи, навіть, добу з хлопцями на передовій. Сонце пече немилосердно, бронежилет давить у плечі. Спочатку йдемо вулицями частково понівеченого приватного сектора, далі їдемо автівкою. І ось вона — «Куба»: пориті траншеї поперек колишнього бабусиного двору, будинок зі знесеним вибухівкою дахом, бліндаж на городі, а за кілька сотень метрів від нього в лісосмузі за ярочком — позиції сепаратистів.

Сьогодні вже ніхто не пам'ятає, звідки в опорного пункту взялася така назва. Абсолютно точно, що виникла вона ще в Щасті на Луганському напрямку. Але навіть ті, хто знаходився на пункті в той час, пояснити її походження не можуть.

Та й старожилів залишилося небагато. Один з них — старший солдат Дмитро Будовий, позивний «Будя». Призваний за п’ятою хвилею мобілізації в квітні 2015 року. Практично відразу потрапив до Щастя, де стояв на «Кубі» під Веселою горою. Не любить говорити про ті часи, не схильний ділитися власними емоціями. Стверджує, що втрат на Кубі не було — ні тоді, ні зараз. Більш за все його вражає, що коли стріляють з того боку, їм не дозволяють відповідати — «хлібне перемир’я».

Артур, позивний «Арчик», у 92-й недавно. До цього воював у добробаті, був командиром розвідки. Після кількох контузій звільнився, повернувся додому. Каже, потикався-помикався; намагався знайти роботу, але коли дізналися, що воював, відмовили. Спочатку в одному місці, потім — в іншому. Тому повернувся до армії й підписав контракт ще на три роки. Обіцяли й тут зарахувати до розвідки, але чомусь опинився в піхоті на посаді стрілка, помічника гранатометника. Арчик повністю солідарний із Бодею, більш того, вважає особистою образою, коли не має права на відповідні дії: «Нам говорять, спостерігайте. Але в такому випадку втрачається будь-який сенс цієї війни».

Ще один стрілець Олександр Литвиненко — з Житомирщини. У порівнянні з іншими — новобранець, оскільки знаходиться тут лише три місяці. Каже, коли тебе обстрілюють, страшно. Але це не головна емоція. Головним є відчуття безсилля, коли не можеш себе захистити. Для Литвиненка кожен день схожий на інший… Частіше за всіх він відповідає за харчування підрозділу, хоча готують тут усі без виключення. Навіть командир.

До речі, командир взводу Олександр Таранов — «Таран». Розповідає, що «Куба» відрізняється від інших ВОПів тим, що знаходиться попереду, найближче до ворога. Тому сепари мають можливість працювати прицільно, а це дуже небезпечно. Олександр — кулеметник, служить із кінця минулого року й військовим премудростям навчався в товаришів по службі…

За городами тягнеться лісосмуга й там постійно чатує ворог. Тому відчуття страху присутнє завжди. При цьому хлопці не бояться зізнаватися, оскільки в таких умовах не боїться лише дурень. Так вони говорять, а насправді відчувається, що їм взагалі ніколи не буває страшно.

Приміром, ті ж розваги, які собі влаштовують. Оскільки наближеність до ворожих позицій дозволяє бути почутим, копають, скажімо, окоп і дражнять сепаратистів, обзиваючи лайливими словами. А ті у відповідь із гранатомета. Сховалися до бліндажу, посиділи-посміялися й знову копати.

Були на «Кубі» спроби проникнення диверсантів, але їх вчасно виявляли й не дали захопити власні укріплення. Були й події, що запам’ятаються на все життя. Про одну з таких, зі сльозами на очах, розповів Таран:

— Одного разу до стрільниці нашого бліндажу залетіли відразу три РПГ. Я забігаю з двору, а Діма лежить тут. Дуже страшно було його перевертати: замість обличчя — суцільне криваве місиво. Окрім цього, отримав контузію, посікло руку. Це був найстрашніший момент у моєму житті на цій війні. З того часу я називаю Діму братом.

Зараз брат у відпустці. До штату їм командування додало ще одного бійця, щоб кожен міг улітку побувати вдома. Коли немає когось одного, для командира це все одно, що відрізали палець. Тому всі тут, як одна сім’я, підтримують і вболівають один за одного. Усі, без виключення, переконані, що слід іти до кінця, щоб знищити сепаратиську наволоч раз і назавжди.

— З одного боку, — говорить Олександр, — може здаватися, що нам відведена роль гарматного м’яса. Ми перші маємо прийняти прояви будь-якої ворожої агресії. А з іншого — ніхто тут нічого не здасть і ми будемо до кінця стояти на цих рубежах, хоча б для того, щоб іншим не довелося бачити й відчувати те, що відчуваємо ми…

День збігав, сонце ховалося за терикони. Починалися обстріли наших позицій — вибухи, утробне стрекотання крупнокаліберних кулеметів. Мені не дозволили залишитися тут на ніч, хоча спочатку наче були й не проти. Перемогла пересторога, що живе ще з часів радянської армії: а якщо щось трапиться, хто буде відповідати? Звільняємося від ганебних звичок і пережитків дуже повільно. Але звільняємося.

Звільняємося, сидячи під ворожими кулями, захищаючи Україну від сепаратистської чуми й втрачаючи бойових побратимів в угоду недолугої політики, якій вимушені слідувати.

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика