Харківський обласний військовий комісаріат

12. ВЗВОДНИЙ ПЕТРОВИЧ (із циклу «НА «НУЛІ»)

Майже в кожному успішному колективі існує людина, на якій тримається дієздатність усієї команди. Військовий підрозділ у цьому відношенні не є виключенням. Приміром, у третьому батальйоні таким безвідмовним і конче необхідним для виконання бойових завдань є командир взводу зв’язку старший сержант Вадим Вілігіцький. І командири й підлеглі називають його не інакше як Петрович.

До початку бойових дій на Донбасі працював Вілігіцький у загальноосвітній школі на рідній Полтавщині. Виконував обов’язки вчителя з виховної роботи, займався організацією різноманітних заходів — дискотек, вечорів, зустрічей з ветеранами.

Відправною точкою громадської активності слід вважати, навіть, не бойові дії, а майдан. Тоді, при повній бездіяльності міліції, лубенські патріоти вимушені були здійснювати патрулювання міста з метою підтримання правопорядку. А коли з Донбасу привезли перших загиблих випускників школи, після прощання підійшли Петрович та інші добровольці до воєнкома й заявили, що не мають права сидіти вдома, коли гинуть діти.

Так у серпні 2014-го потрапив він до 92-ї бригади. Оскільки спеціальність зв’язківця була здобута ще під час строкової служби, то й на новому місці він став займатися саме налагодженням зв’язку.

За три роки пройшов Петрович Щастя й Трьохізбенку, АТО й ротацію, Луганщину й Донеччину. На його очах мінялося ставлення місцевих мешканців, задурених ворожою пропагандою, до українських воїнів. На початку, коли під час обстрілу ополченцями села поїхали бійці допомогти потерпілим, поранена бабуся проклинала їх за те, що поки не було тут армії, ніхто їх не обстрілював. Але згодом стала 92-а допомагати дитячому садочку й школі. Петрович тоді звертався до своєї школи в Лубнах і звідти присилали необхідні для дітей речі. Бійці допомагали продуктами й заготовкою дров на зиму, крили шифером пошкоджені будинки. А коли стали готуватися до ротації, місцеві мешканці влаштовували мітинги, пікети й зверталися до командування, щоб 92-у бригаду не виводили й щоб вона залишилася охороняти їх від ворога й надалі.

Є в бойовій біографії Петровича одна подія, про яку йому не дуже хочеться згадувати. Коли наші бійці пішли вперед й просунули лінію розмежування до наступної лісосмуги, довелося терміново забезпечувати зв'язок між підрозділами. Тоді взводу Петровичу довелося кидати «полівку» через заміноване поле.

— По-перше, це було напростець, — пояснює Вадим Вілігіцький, — по-друге, тягти в обхід поля нам могло б не вистачити дроту. А найголовніше, що ми були надто впевнені в своїх силах і рухалися дуже обережно. Звичайно, що потім нам за це влетіло від командування, але поставлене завдання виконали швидко й якісно.

І тепер, коли виникають проблеми на ВОПах і сторожових постах надзвичайні події чи необхідність доставки певних матеріалів, просять Петровича. І він їде, не дивлячись на те, вдень це чи серед ночі, оскільки є в армії така необхідність — допомагати один одному. Ну, а коли зникне зв’язок між пунктами чи зі штабом, тут уже його безпосередній обов’язок — в будь який час, під дощем, снігом чи, навіть, обстрілами — виявити пошкодження й відновити контакт.

Ось так і функціонує третій батальйон, у багатьох питаннях покладаючись на безвідмовність Петровича. Так і служить Петрович, допомагаючи всім, чим може, для успішного функціонування третього батальйону…

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика