Харківський обласний військовий комісаріат

10. ГЕНДЕРНА ОЗНАКА: ЗАХИСНИЦЯ ІВАНІВНА (з циклу «НА «НУЛІ»)

Уявіть собі безкраїй український степ. У даному випадку донбаський, який нічим не відрізняється, оскільки також на сто відсотків український. Головні пам’ятки місцевості — поля, лісосмуга, окопи, бліндажі. А попереду — заміноване поле, ще одна лісосмуга, але вже ворожа, та на горизонті казковими горами височіють терикони.

Таку картину щодня спостерігає санінструктор Людмила Забродіна, яка у складі взводу постійно перебуває на опорному пункті. Від словосполучення Людмила Іванівна бійці уподобали лише половину. Так і повелося — звуть «Іванівною» і старші, й ті, що в діти годяться. Хто на «ти», хто на «ви», але обов’язково — Іванівна.

Ще півтора роки тому мешкала Іванівна в Сумській області біля самого російського кордону. І весь час, а це понад 20 років — пропрацювала медсестрою. І в терапевтичному відділі, й на швидкій, і на фельдшерсько-акушерському пункті. А якось, уже в розпалі бойових дій на Донбасі, навідалися до лікарні агітатори з військкомату. Слово за слово — й спокусили трьох подруг середнього віку спробувати себе в армійській службі. Кому з нас не хотілося змінити своє життя? Особливо коли за два десятка років звик лише до чогось одного? А коли ти жінка й самотня? А тут приходять військові й переконують, що там, на фронті й ти сама, й твої здібності потрібні значно більше, ніж тут.

— Тепер я сама переконалася, що це дійсно так, — говорить Іванівна, — тут моє місце. Але тоді пішла, що називається, за компанію. Коли ж дійшло до справи, з нас трьох, залишилися лише двоє. Понесли документи до військкомату, дуже добре запам’ятала, саме 23 лютого минулого року. А за чотири дні, перебуваючи в навчальному підрозділі в «Десні», підписала контракт. Ще за місяць отримала спеціальність санінструктора й потрапила до 92-ї бригади.

На щастя, отримані навички досі не знадобилися. У взводі було два поранення, але обидва з внутрішньою кровотечею й, слава Богу, всі залишилися живі. Більше за все в бойовому хрещенні Іванівну вразили не рани, не пошкодження, а неслухняність бійців, їхній супротив і несерйозне ставлення до власних поранень. Так, з того часу доводиться їй поєднувати надання медичної допомоги з лайкою. Більшість особового складу розуміють лише таку мову: «А ну замовкни, а то так зараз дам, що мало не здасться». При цьому хлопченя кліпає оченятами й розуміє — Іванівна не жартує!

А вона в такі моменти згадує своїх, залишених удома дітей. Ті також уже дорослі, не потребують постійного догляду. Але серце заходиться, бо для матері вони завжди залишаться дітьми, в якому б віці вони не перебували. Зараз сину Олексію вже виповнилося 18, а 21-річна Наталя заміжня й має свою дитину. Так що протягом останніх дев’яти місяців Іванівна вже намагається відчувати себе бабусею. Також на Сумщині із рідні в неї мама, сестра й племінниця. Тому щоденним обов’язком для себе санінструктор Забродіна вважає ранковий дзвінок мамі, повідомити, що проснулася, що все в неї добре. Мама хвилюється, постійно молиться за неї й усіх, хто поруч.

Із чоловіком Людмила розвелися достатньо давно, тому ця подія ніяк не вплинула на її рішення стосовно служби. Ну а щодо особистого життя Іванівна розмірковує наступним чином:

— Я не вважаю свій вік похилим, але, в той же час, цілком впевнена, що тут, на передовій, намагатися щось облаштовувати не можна. З одного боку, це не те місце, а з іншого, всі, хто мене оточує, — однакові, незалежно від віку. Людина має здатність звикати й постійно переживати за когось. Переживати за одного дуже важко. Краще переживати за всіх разом.

Іванівна вважає, що жінка має бути присутньою скрізь, і на передовій у тому числі. Де жінка, там тепло, затишок і порядок. А тут це потрібно більше, ніж у будь-якому іншому місці. Трапляються такі випадки, коли бійця слід притиснути до себе й пожаліти, щоб позбавити стресу, в якому він знаходиться. І те, що жінок так мало, що вони є далеко не на кожному опорному пункті, це погано. А найголовнішими емоціями в подібних умовах є жарти й сміх. Без них переживати негаразди, які трапляються на передовій, практично неможливо. Тому вона вдячна Богу, що тут підібралися веселі й адекватні люди — справжній колектив!

— Там, у цивільному житті, особливо в мене вдома, не розуміють, для чого ми тут. Пояснення, що, коли зараз ми віддамо Донбас, завтра слід буде розпрощатися з Харковом, а післязавтра — з Сумами, поки що ніяк не впливають. Говорити, що Україна має бути неподільна й що ради цього ми тут знаходимося, також безрезультатно. Вони багато чого не розуміють. Приміром, подруги жахаються, коли дізнаються, що живу я в бліндажі з десятком бійців чоловічої статі. І що при цьому ніхто не намагається посягати на мене, як на сексуальний об’єкт. Не розуміють, бо розглядають ситуацію з точки зору благополучного мирного життя. А тут — передова! Як можна повзати по грязюці й окопуватися. Виявляється, можна. Коли зверху свистять кулі, а по боках, ззаду й попереду падають і розриваються міни чи снаряди, то навіть питання не виникає, слід це робити чи ні?

Життєва позиція Іванівни, не дивлячись ні на що, залишається незмінною: вона не вбиває, а лише захищає. Ні, коли ворог загрожуватиме комусь зі взводу, вона безумовно буде стріляти й стрілятиме на враження. Але основним своїм завданням на цій війні вважає захистити — зробити все, що в її силах, щоб зі взводом нічого поганого не трапилося.

— Служити буду стільки, скільки зможу. Де полаєш, де заспокоїш, де розгониш, щоб не сиділи вкупі — не дай Боже, щось прилетить. За них я переживаю більше, ніж за себе. Вечірні й нічні обстріли відбувають практично щодоби. Час від часу можуть вдарити й зранку. А коли видається вільний час, коли немає поранених і хворих, можу щось смачне приготувати… Знаходитися на передовій — для мене не хвастощі й не показуха. Я дійсно вважаю, що тут я потрібна більше, ніж деінде в іншому місці…

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика