Харківський обласний військовий комісаріат

5. МЕДСЛУЖБА ЯК ОСОБЛИВА КАСТА В УМОВАХ ВІЙНИ (з циклу «НА «НУЛІ»)

Микита Олександрович відноситься до тих людей, які спочатку спростують вашу думку, а в процесі спілкування доведуть, що на самому початку ви були праві. Тому, коли я попросив згадати цікаві для читача випадки, він відповів, що нічого цікавого в його службі й службі підрозділу немає. А далі? Далі — почав розповідати...

Але я дещо забіг вперед і не представив свого співрозмовника. Знайомтеся — начальник медичного пункту 1-го батальйону лейтенант Микита Клешньов. Зараз його підрозділ обслуговує одну з найнебезпечніших ділянок лінії розмежування. А це означає, що тут більше вибухів і обстрілів, більше ризику й небезпеки, більше загиблих і поранених, ніж на інших ділянках.

— Кожен трьохсотий чи двохсотий, — говорить начмед, — не схожі один на один. Відрізняються всім: характером пошкодження, часом і погодними умовами, а також тим, із чого по нас працюють. Я маю на увазі зброю, котру використовує ворог у той час, коли ми виконуємо свою роботу. В ідеалі ми не повинні їздити на «нуль», поранених мають доставляти в, так звану, жовту зону. Це згідно всіх, у тому числі й натівських стандартів. Але, як правило, ми не чекаємо закінчення обстрілу, оскільки намагаємося надати допомогу якнайскоріше. Звичайно ризикуємо, та це виправданий ризик, бо йдеться про людські життя.

У підпорядкуванні в лейтенанта Клешньова 10 медслужбовців, він — одинадцятий. Про своїх підлеглих говорить, що це справжній колектив, одна сім’я — люди, яким довіряє. Заступник Олександр Шевченко завжди супроводжує командира під час виїзду на передову, фельдшер Ольга Мартинова й санінструктор Ганна Блідар приймають поранених і надають допомогу поза небезпечною зоною.

Колектив медпункту виділяється на фоні інших підрозділів батальйону. Це природно, оскільки медики в усіх арміях світу вважаються особливою кастою. Вони, навіть, мешкають окремо від усіх. Але ця відмінність не повинна бути образливою для інших, тому що вона визначається не елітністю чи обраністю, не перевагою чи привілейованістю, а тим, що тут зажди відремонтована техніка, завжди заправлений і готовий до виїзду транспорт. А персонал будь-якої хвилини, вдень і вночі, здатен надати необхідну медичну допомогу. А по-іншому й бути не може!

— Я народився в Харкові в сім’ї інженерів, — розповідає далі наш герой. З відзнакою закінчив медучилище, так само — медичний університет. Працював у міській інфекційній лікарні. А оскільки в університеті отримав офіцерське звання й спеціальність військового терапевта, то в серпні 2016 року підписав контракт із 92-ю бригадою. За цей час уже звик до режиму роботи, освоївся в колективі.

Цікаво, що за весь період військової служби в нього не було жодних розчарувань. Підрозділ робить свою справу й намагається виконувати її добре. Звичайно, батьки не в захваті від вибору сина, дружина дорікає, що рідко думає про сім’ю. Це дійсно так — дуже багато роботи. Однак у найкритичніші моменти постійно згадує про сім’ю. Приміром, коли поспішає на опорний пункт, а поруч розривається снаряд чи міна. Коли вивозить поранених, а вслід б’є танк. У такі хвилини згадує не лише сім’ю, а й Бога. А ще — слова одного військового капелана, що на війні немає атеїстів.

Рідних, як може, намагається заспокоїти. Говорить: обстрілів немає, все спокійно. Не вірять, переживають. Дивляться телевізор, слідкують за новинами. Дружині складно самій, у неї на руках троє дітей — доньки від восьми років до восьми місяців.

Не так давно було йому одкровення: їхав уздовж поля й звернув увагу на те, як під синім небом жовтіє пшениця. І зрозумів, що це є наш державний прапор. Кольори його є цілком природними, на відміну від штучного російського триколора. Згадав людей, що живуть тут, згадав, як закликали вони до себе війська іншої держави. Вони також усе це бачать. Як можна не розуміти, що це наша земля, дана нам Богом? А натомість прагнути, не зрозуміло куди й невідомо для чого?

Тому не може змиритися лейтенант Клешньов, що в тому ж рідному для нього Харкові люди взагалі не розуміють, що відбувається на передовій. Йому дуже неприємно чути звинувачення, що тут карателі, що ведуть братовбивчу війну й не дають людям жити так, як вони хочуть.

— У будь-якому випадку, ми знаходимося тут законно, — твердо впевнений він, — бо захищаємо цілісність і суверенітет України. Я, як ніхто інший, можу це стверджувати, бо сам росіянин, батько в мене з Бєлгорода, мама — з Ростовської області. Але я дуже люблю Україну й не дозволю навіть братньому народу приходити до нас додому й намагатися тут господарювати.

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика