Харківський обласний військовий комісаріат

2. КРАЇНА ПОТРЕБУЄ ЗМІН! (із циклу «НА «НУЛІ»)

       Позивний «Алмаз» — то не просто для співзвучності. Він дійсно свого часу працював майстром-ювеліром і спеціалізувався на діамантах і смарагдах.

       А ще в нього слов’янське лише ім’я — Юрій. Прізвище й по-батькові нагадує про приналежність до німецької нації. В 40-х роках, на початку війни, батьків його батька було переселено з Криму до Казахстану. А під час освоєння цілини на казахській землі зустрілися батько з мамою, що приїхала туди з Житомирської області. Коли ж довелося вибирати подальший життєвий шлях, доля привела Юрія до України й саме на Житомирщину. Там сьогодні чекають його мама, дружина й дві вже дорослі дочки.

       До армії Алмаз потрапив у квітні 2015 року після четвертої хвилі мобілізації. Спочатку навчання в «Десні», а після — 92-а бригада. Командував взводом під Трьохізбенкою. За весь час перебування найбільше запам’ятався День незалежності України. Із двох годин ночі почали стріляти з танків, а закінчили гаубицями. Біля 60 пострілів. Навіть попали в один бліндаж, але, слава Богу, втрат не було жодної.

       — Зараз зайняли нові позиції, — ділиться враженнями Юрій уже на підступах до Донецька, — просунулися вперед на 1300 метрів. Тому обживаємося й багато копаємо. Чим більше вриваємося в землю, тим безпечніше себе почуваємо. Але довго тут залишатися не збираємося. Є непереборне прагнення йти вперед і вперед.

       Зі своїми підлеглими в командира повне порозуміння. Приміром Віктор Максимчик супроводжує його вже два роки, мав поранення. Більшість бійців також разом ще з Трьохізбенки. Саме вони, бойові побратими, не дозволили Алмазу після звільнення залишатися вдома. Підписав контракт і знову повернувся до свого взводу. Вважає, що до остаточної перемоги його місце саме тут. На жаль, не так давно взвод Алмаза поніс втрату — на розтяжці підірвався солдат. Але, навіть, такі трагічні моменти в житті колективу об’єднують і примушують із порозумінням ставитися до потреб і проблем кожного.

       Постійно знаходитися, як тут говорять, на «нулі», весь час протистояти агресивному й підступному ворогу, щодня заглядати смерті в очі — саме в цьому й полягає нелегке завдання, що випало на долю українського захисника. А ще складніше — жити повноцінним життям на передовій, у місці, де це саме життя може обірватися будь-якої миті…

       — Кампанія, яка до цих пір зветься АТО, притупляє пильність бійців, — говорить Юрій. — Так не може продовжуватися довго. Війну слід назвати війною. І обов’язково треба наступати. Країна потребує змін!..

       ...Чомусь згадалася знайома ще зі школи фраза про те, як на початку «великої вітчизняної війни» перший удар ворога прийняли на себе радянські прикордонники. Тоді ми розуміли, якщо комусь із них і вдалося пережити той «перший удар», то це були одиниці з сотень чи, навіть, тисяч.

       Тепер ми добре усвідомлюємо, що «велика вітчизняна» є таким самим фейком, як і «вєлікая расія» й «наше будушєє — комунізм», як «нєпобедімость красной армії» й «братскій народ». Однак, для тих тисяч прикордонників у 41-му війна була більш ніж реальною й переважній більшості з них довелося покласти свої життя першими з перших.

       Сьогодні на передній лінії фронту українським бійцям загрожують представники саме «братского народу» й фейкових маріонеточних республік. Отже, історія повторюється?

       Але коли доводиться дивитися в очі тим бійцям, що стоять на «передку», на «нулі», згадується фраза зі шкільної програми. Якщо ворог зважиться на радикальні й відчайдушні кроки, їм першим доведеться прийняти удар. Проти тяжкої зброї — з автоматами й кулеметами. І поки армія підтягне артилерію, чи багато з них дочекається тієї миті?

       Тому дуже не хотілося б, щоб саме в цьому моменті історія повторилася…

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика