Харьковский областной военный комиссариат

21. ПО ЧЕСНОМУ… (з циклу «НА «НУЛІ»)

Розвідник Олександр Охотницький цієї осені був представлений до високої державної нагороди — Ордена Богдана Хмельницького 3-го ступеня. Тоді, під час вручення, Президент сказав: «Ви заслужили цю нагороду…» Звичайно, Президенту видніше. А ось Олександр, добре знаючи історію козаччини, запорукою відзнаки вважає власне прагнення в будь-якій ситуації залишатися лицарем і все робити по чесному…

Фах розвідника Олександр здобув ще під час строкової служби. Тому, коли 2014 року прийшов до кременчуцького військкомату, йому зразу ж відмовили: план виконано, більше добровольців не набираємо! «Лейтенанте, а ти подивися, яка спеціальність», — сказав спокійно, але впевнено. І того ж дня Охотницький опинився в 92-й бригаді. Спочатку записали в піхоту, але вже наступного дня він значився в штаті бригадної розвідки.

На думку Олександра, головне призначення розвідки, як такої, — бути очима й вухами підрозділу. Без оперативних даних, що надаються розвідниками, батальйон залишається глухим і сліпим — він не здатен успішно виконувати бойове завдання.

— Пам’ятаю такий випадок: був у нас вихід і довелося рухатися через село. І там о п’ятій годині холодного осіннього ранку дідусь на городі вигулює собаку. Ситуація, на яку хтось інший не звернув би уваги. Але не розвідник! Ми вирішили повертатися іншим шляхом. І це врятувало нам життя, оскільки на наше повернення вже чекала добре озброєна й підготовлена засідка сепаратистів. Вважаю, що в таких випадках одночасно спрацьовують відчуття небезпеки й професіоналізм розвідника.

Для нього конче необхідно володіти кмітливістю й бути здатним оперативно приймати рішення. При цьому вся увага має зосереджуватися на завданні, без будь-яких відволікаючих моментів, на кшталт задоволення шкідливих звичок, ліні чи просто бажання розслабитися.

Розвідниками від Бога вважає Олександр своїх побратимів, яких втратив на неоголошеній війні на Донбасі. Один з них, це Максим Ісаєнко з позивним «Окунь». Вони пройшли разом майже три роки служби й Максим для нього був не лише хорошим другом, а й вихованцем, з яким ділився всім, що знав і вмів. Він наводив жах на сепарів тим, що бив з кулемета зі снайперським прицілом прямо у ворожі стрільниці. А загинув у липні поточного року на териконі під Мар’їнкою від кулі снайпера.

Інший — «Гюрза» — Георгій Саралідзе, підполковник Грузинської армії, в бригаді служив простим стрільцем. Від нього Охотницький сам засвоїв багато корисного для діяльності розвідника. Це був Професіонал з великої літери. Його не стало в останній день жовтня, коли біля Донецького аеропорту група потрапила в засідку. В той час Гюрза служив уже в іншому підрозділі, на який змінив 92-у.

Звичайно, існують у розвідці певні моменти, зокрема диверсійні, в яких Олександр поки що не вважає себе фахівцем. Але це означає лише те, що не слід зупинятися, є до чого прагнути, що освоювати й куди розвиватися. Особливо, коли до цього підходити по чесному.

«По чесному» у військовій розвідці — це абсолютна довіра тим, хто прикриває твій тил. Не даремно найвищим рівнем віри в людину вважається фразеологізм, відомий ще з часів Другої світової, «я б пішов із ним у розвідку». При цьому заслужити довіру достатньо важко, а ось втратити можна в одну мить. Підвів побратимів раз чи двічі — й немає більше довіри! А щоб цього не трапилося, вчиняти слід, знову ж, по чесному.

— У 2014 році, — говорить Олександр, — мені довелося вибачатися перед сотнею людей. Говорити, що я перегорів, що не можу зосередитися на поставленому завданні, оскільки постійно думаю про те, що відбувається вдома. Тоді, Аня, моя дружина, дізнавшись, що ми потрапили під обстріл, влаштувала істерику. У неї був нервовий розлад, тому я вимушений був звернутися до командира з проханням, щоб мене вивели з зони АТО й два місяці я знаходився в Башкирівці. Уже потім Аня приїздила до мене в Мар’їнку, навідувала в інших місцях. Вона справжня бойова дружина… Але в той час трапилося саме так.

П’ятнадцятирічного сина Толика, батько намагається також виховувати по чесному — не підводити тих, хто в тебе вірить, і вимагати такого ж відношення до тебе від інших.

Тому Охотницький схильний вважати, що значна частина вкладу до його нагороди цілком заслужено належить сім’ї й, звичайно ж, бойовим побратимам, серед яких Гюрза й Окунь, які не дожили до сьогоднішнього дня; його командир Богдан Рибін із позивним «Черкес» і весь взвод батальйонної розвідки.

Мені ж вдалося встановити ще одну характерну для розвідника рису — небагатослівність. Той же Черкес про Олександра сказав лише одне слово — нормальний. І не тому, що мало його знає чи недооцінює, а тому, що розвідник. Тому, що вони розуміють один одного лише з напівпогляду, довіряють прикривати тил і разом ідуть у розвідку.

— Зараз, — розповідає Олександр, — можна чути докори цивільних до військовослужбовців, часто нас називають «заробітчанами». Я з цього приводу можу сказати, що для мене служба — це повноцінна робота. У будь-якій країні в різні часи воїни завжди добре винагороджувалися з тієї причини, що кожної наступної миті вони жертвували своїм життям. Якщо вважаєте, що це просто, йдіть і заробляйте собі платню так само, як ми…

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика