Харьковский областной военный комиссариат

19. БИЛИЦІ, РОЗКАЗАНІ ПРАПОРЩИКОМ ЧУБОМ СЕРГІЄМ-2 (з циклу «НА «НУЛІ»)

До вказаного заголовка є ще й підзаголовок у гоголівському стилі — «Вечори в степу поблизу Донецька». Саме там командир взводу ділиться спогадами про події дворічної давнини, що відбувалися на луганському напрямку.

— Після такої розмови як ми, так і вони почувалися безпечно. Відомо було, що з того боку озброєні люди, що відстань між нами сміхотворно коротка, що там постійно знаходилася снайперша з позивним «Гривна», але жодного прицільного пострілу ні вона, ні хтось інший так і не зробили.

Звичайно, зараз можна було б звинуватити, що я на рівні командира взводу не мав права вести переговори з супротивником. Але це була вимушена необхідність. Раніше, ще до нашої там появи, підірвали місток через Донець, яким місцеві постійно користувалися. Я, навіть, не знаю, хто це зробив. Але діти з Лобачевого завжди відвідували школу в Жовтому, парафіяни з нашого боку постійно ходили туди до церкви. Навіть, голова сільради мешкала на тому боці. Хто й на якому рівні мав вирішувати ці питання? Оскільки мене зі взводом тут поставили, я й маю вирішувати, як забезпечити цивільним необхідні умови для існування. Ми домовилися й пустили човен, яким люди діставалися на той бік і поверталися назад.

Розмова була така: воювати з обох боків мають професіонали, фахівці. Мене цікавлять чеченці, інгуші, козачки, котрі спрямували на нас зброю. Але не діти! Ви хочете воювати, воюйте зі мною. Але не з дітьми!

Був інцидент, коли на тому боці намагалися перевіряти мобільники школярів — чи є там мій номер. Я, коли дізнався, вийшов на берег і кажу: «Вам потрібен мій номер? Диктую, можете записати. Але не чіпайте дітей!»

Якось звернувся до мене акин — командир чеченців. Говорить:

— Прапор, твої будуть купатися?

— Було б непогано.

— Ну, тоді й мої попірнають.

Це нагадувало дійсно перемир’я, але скоріше не реальне, а мультяшне. Як у мультику про Мауглі: засуха, всі йдуть до води й там ніхто ні на кого не полює. У цьому місці купалися ми, вони, купалися місцеві, й ні від кого не було жодної провокації.

А далі на переправу стали навідуватися досить відомі особи. Приміром Багі, комендант Слов’яносербська, якого згодом застрелили свої ж, але в іншому місці. Та найбільш помпезним були відвідини придона — це військовий начальник в армії ЛНР рівня командира бригади. Прибув у оточенні шести-семи чоловік, захотів поспілкуватися зі мною.

— Я, — говорить, — придон.

— Радий, — кажу, — що ти придон. А я — прапор.

— Чув, знаю. Легенди ходять, тому приїхав побачити на власні очі.

На той час я дійсно став тамтешньою знаменитістю. Сепари й місцеві називали мене не інакше, як «шериф».

— Взагалі-то, — говорю, — до мене на переправу зі зброєю не ходять.

Він не став заперечувати, віддав автомат підлеглим і відправив їх нагору до бліндажів. Залишилися ми вдвох.

— Як, — каже, — тобі вдається настільки успішно контролювати ситуацію.

— Просто, — відповідаю. — Я не порушую й іншим не даю. Якщо в нас оголошене перемир’я, так і має бути…

У подальшому були й більш відверті ідеологічні розмови. Пропонували нам перейти на їхній бік, оскільки це їхня земля.

— Ні, кажу, це не ваша земля, це — земля українська…

Я добре розумів, що вони мали право говорити й що ні. Функції ополченців були обмежені, оскільки поруч за кілька десятків метрів від їхнього бліндажу знаходився пост так званої держбезпеки. Мені потім школярі розповідали, як виглядали ці «державні» службовці з ЛНР — із татуюваннями перснів на пальцях. Але, навіть, такі, вони диктували умови всім, хто стояв напроти нас.

Тому траплялися моменти, коли супротивники отримували команду дещо нас покошмарити. І навіть, у таких випадках стріляли не по опорному пункту, а дещо в бік — лівий чи правий. Потім вибачалися, говорили: «Зрозумій, прапор, але дали команду вдарити по тобі».

Олександр КУХАРЕНКО

(Продовження буде)

Яндекс.Метрика