Харьковский областной военный комиссариат

ФРОНТОВИЙ ТРИПТИХ

   В один з останніх листопадових днів на Донбасі, що видався напрочуд погожим, із легким морозцем та особливою свіжістю передзим’я, я потрапив на позиції, які утримують наші десантники неподалік від Горлівки. За кілька днів до того тут було серйозне загострення: проросійські бойовики гатили з мінометів, великокаліберних кулеметів, гранатометів…

   До фронтової «періодики», коли на голови сиплеться земля після вибухів і гілляччя, зрізане з дерев кулеметними чергами, а іноді й справді від тиші дзвенить у вухах, хлопці звикли й не бачать у тім нічого особливого. Підходять ДРГ — їх вираховують, відганяють, а на провокації наші козаки намагаються відповідати, уже як справді їх допечуть і дістануть, як то кажуть, до самих печінок.

— Про бійців-стрільців і сепарів-зайців уже багато писано-переписано. Ви краще про наших санітарів-рятівників кілька рядків надрукуйте, — звертається з проханням один із гурту солдатів, який уважно слухав моє запитання про їхнє життя-буття. — Так ми їм віддячимо, та й вам, напевно, буде з ними цікаво погомоніти, бо їм є що розповісти.

Козак Мамай і Наталка-вінничанка

    Начальник медичного пункту десантно-штурмової бригади сержант Наталія Волинець саме стояла в повному «параді»: у бронежилеті, касці та із сумкою з медпрепаратами й іншими, тільки їй відомими засобами.

— Чекайте-но, ще не фотографуйте, — каже вінничанка. — Я маю привести свою зовнішність до мінімальних стандартів жіночої краси.

    І попросила побратима допомогти їй попідтягувати лямки та застебнути дещо завеликий для неї шолом. За цим доволі незвичним для окопних країв процесом зацікавлено спостерігав хлопчина, який сидів на синьому пластиковому стільчику й курив цигарку, поклавши на ноги «калаша». Його вигляд спричинив дежавю, немов цю картину я десь бачив. Секунд за двадцять збагнув: «Та це ж сучасний козак Мамай. Їй-богу, це Мамай з автоматом!» Але нетривалу фотосесію з імовірним нащадком легендарного козарлюги перервало коротке й раптове (а так буває часто в житті) жіноче «Я готова!».

— Якщо з естетичної точки зору у вас усе гаразд, то чи не лячно вам, пані Наталю, бути тут, серед свисту куль і браку звичних благ цивілізації? — запитую у вже рум’яної та підтягнутої з усіх боків представниці медицини.

— Якщо чесно, то попервах було моторошно. Але це не головне, бо страх, той, який заважає працювати й жити, цілком можна подолати, коли бути морально готовою до випробувань.

Зауважу, що моя співрозмовниця закінчила Вінницький медичний коледж, а тепер навчається в КНУ ім. Т. Шевченка, здобуває фах психолога.

— На фронті в мене з’явилося багато друзів: це як велика сім’я, у якій я можу бути татом, мамою, товаришем, — розповідає про теперішнє своє життя Наталія Волинець. — У нас тут діє два екіпажі, а в кожному підрозділі є санінструктор і фельдшер. Їхній клопіт — надання першої меддопомоги та відправлення поранених у райлікарню Торецька або за потреби — далі, у клінічні заклади Харкова чи Дніпра. Найтиповіші поранення тут осколкові й кульові.

На «передку» треба дивитися на всі чотири боки, ато й на п’ять

А от фельдшер бригади молодший сержант Олександр Кравценюк свого часу служив у внутрішніх військах, потім майже п’ять років був фельдшером у лікарні колонії суворого режиму. Цьогоріч підписав контракт зі Збройними Силами України. На передовій із червня.

— Руки не тряслися попервах? — запитую в нього.

— А ви гадаєте, що цивільні лікарі позбавлені мандражу, коли їм доводиться вперше стикатися із серйозними травмами або ранами? Звісно, трішки нервував, але з досвідом прийшла впевненість. Бойові ситуації, коли треба допомагати побратимам, почасти на позиціях, швидко повертали до тями, адже йдеться про людське здоров’я та життя.

Олександр каже, що він у тутешніх околицях справжній гуру лікування, бо до нього по допомогу звертаються й місцеві мирні жителі.

— Якось, коли ми стояли в селі, тамтешньому дідкові шви з голови знімав після серйозної травми. Кільком бабцям постійно міряю тиск і даю пігулки. Люди під час спілкування неохоче говорять про війну, бо набридло, — каже фельдшер. — Переважно гомонимо про сільське господарство. Я, як і Наталія, з Вінниччини й виріс на землі. Тому нам із донбаськими селянами є про що вести мову: що й де краще родить, яка культура підходить до якого ґрунту. Тут про агросектор можна днями розмовляти.

— Тоді до вас універсальне запитання як до медика й аграрія водночас: як узимку у фронтових умовах вберегтися від застуди?

— Наші десантники — загартовані хлопці, але часник, цибуля й зелень їм напевно не зашкодять.

— А як щодо спиртного? Воно хіба не зігріває?

— То не найкращий варіант: ста грамами не нагрієшся, а загубити імунну систему можна легко. Уже краще горілкою натирати ноги в холод, але в жодному разі не вживати. Та й на п’яну голову втрачається пильність. Тут треба дивитися на всі чотири боки, а то й на п’ять, аби якої біди не сталося.

— Тож, окрім фельдшерування, ви не маєте інших завдань?

— То лише частинка моєї роботи, бо доводиться й на бойових постах чергувати. От днями противник знову підходив — відганяли «сепарів» із кулеметів та автоматів. Коли тепло й сонячно, то в господарстві крутишся, а як негода, сидиш у бліндажі або окопі. Отак і живемо: воюємо й сподіваємося, що недаремно. За нашими спинами — велика та люба Україна, і так не хочеться бачити на її тілі нові шрами, їх і так занадто багато…

Окупанти «співчувають» мінами, наші вояки — доброю справою

    З «передка» я поїхав у Торецьк, на вулицю, яку обстріляли російсько-терористичні війська. Кілька мін влучили в будинки містян, один мешканець загинув, бо не встиг сховатися від дощу з осколків. У кількох подвір’ях саме тривали відновлювальні роботи. Працювали господарі обійсть, яким на підмогу прийшли товариші та сусіди. Допомогли також постраждалим міський голова й тамтешні підприємці.

— Мені в стіну будинку, який я майже все життя будую, влучив снаряд. Проломило велику дірку, напередодні завершив закладати її цеглою. Усередині понищено чимало добра: пральну машинку, іншу побутову техніку, посуд, вибило вікна, — розповідає Олександр. — Ми із дружиною саме вийшли з кухні, у якій вечеряли. Я зазирнув у котельню після восьмої вечора: щось прилетіло й страшно гупнуло. Усе заволокло димом і пилюкою. Ворота надворі та гараж посікло осколками, а частину металопрофільної огорожі взагалі знесло. Якби сиділи на кухні, то не знаю, чи вижили б. А в сусідів попід вікнами бавилися діти, скло повибивало, стіни поколупали осколки. Диво, що ніхто з них не постраждав. Нашій вулиці так уперше «догодили» з того боку, а доти навколо часто бахкало, та до нас не діставало.

Господар каже: їм нікуди звідси тікати, бо тут народилися його пращури. Намагається не занепадати духом, сподіваючись на краще.

— А що у вашому розумінні поняття «краще»? — цікавлюся в Олександра.

— Ну… хоча б припинили обстріли, щоб нам дали поспати нормально.

— Напередодні тут відбувся обстріл з горлівського напряму. Гуманітарні організації допомагають відновлювати зруйноване, — говорить десантник Дмитро. — Військові теж не кидають людей напризволяще, адже треба зробити все можливе, аби вони почувалися захищеними. Нині відбувається еволюція стосунків: звичайне співпереживання, приязне спілкування військових із цивільними роблять свою справу.

Яндекс.Метрика